Душі криниця

«А де ж кохання? Зачекайте, кохання – попереду»

Дощило птахами . Жослін Сосьє

Так буває: прочитаєш книгу- і тебе огортає смуток, що доводиться розлучатися із нею. Хочеться знову читати вже прочитане, щоб глибше зрозуміти на цей раз уже не сюжетну лінію, а душі героїв, які стали тобі близькими. Не варто відразу чекати неповторної насолоди від прочитання, бо для цього треба час.

Цей роман — як келих доброго вина, яке не відкриває всіх своїх смакових нот одразу. Перший ковток — легкий, майже невловимий. Здається, ніби перед тобою проста історія: літні люди живуть у лісі, подалі від цивілізації. Але вже з перших рядків відчувається: тут щось глибше, як терпкість на кінчику язика, що натякає на приховану глибину.

Згодом, ковток за ковтком, сторінка за сторінкою, смак розгортається. З’являються ноти минулого — болю, втрат, як витримані таніни в червоному вині. Потім — тепло людських стосунків, тонкий аромат близькості, прийняття, любові, які з’являються поступово, як післясмак. І саме він ,післясмак ,залишається з тобою найдовше: не сюжет, не події, а відчуття тиші, гідності, свободи, що звучить у кожному героєві.

Як добре вино, цей роман не любить поспіху. Його потрібно смакувати повільно, з паузами, дозволяючи кожній фразі настоятися в уяві. Тільки тоді відкривається справжня глибина — і стає зрозуміло, що цей твір не про втечу, а про свідомий вибір жити своїм життям, у гармонії з природою, тілом і душею.

Таким чином, "Дощило птахами" — це літературне вино, витримане, делікатне, з тонким букетом сенсів, який розкривається не відразу, а лише для уважного, вдумливого читача.

Після прочитання будь-якої книги завжди прагну розкодувати її назву. Тут вона незвична. Кілька думок про назву книги змогла окреслити вже після того, як спробувала глибше зануритися в історичне тло, окреслити для себе характери героїв, їхні долі. Якщо розуміти назву буквально, то, імовірно, тлом його є розповідь про лісові пожежі на півночі Онтаріо, коли від задухи гинули не тільки люди, а й птахи.

Якщо з точки зору метафори, то падіння птахів , дощ- це образ сліз, смерті, втрачених надій, руйнування чогось прекрасного і вільного, чогось такого, що змінює життя героїв, це якась подія, що викликає подив, страх, сум, співчуття.

Отже, назва "Дощило птахами" — це не лише художній образ, а й глибока метафора про смертність, пам’ять, крихкість життя і красу свободи, що може зникнути раптово, як птах, збитий із неба.

Але, зауважу, смак вина відкривається не відразу!

Уроки правди з болем Криму

Обіцяла обмінятися враженням від прочитання роману Анастасії Левкової "За Перекопом є земля" . Дотримую слово. Неповторюю, а продовжую розпочатий Вами відгук.

Роман розрахований на масового читача, і в цьому ,як на мене , його цінність.

По-перше, тому, що про складні, болючі теми -війну, окупацію, втрату Батьківщини- говориться простою, зрозумілою мовою. Вона не перевантажує текст академізмом або надмірною символікою, просто і зрозуміло доносить важливу історичну правду до свідомості моєї , і думаю, до свідомості інших читачів.

По-друге, роман емоційно близький людям, переживання героїв, їхні думки легко співвідносяться із переживаннями читачів. Через художній сюжет авторка ненав’язливо підвела читача до глибшого розуміння причин і наслідків анексії, а також зайвий раз наголосила на важливості осмислення читачами цінності державності, мови, культури. Це важливо саме для масового читача, адже такі твори сприяють формуванню активної громадянської позиції.

І нарешті роман є своєрідною «культурною вакциною», бо підвищує наш імунітет до байдужості, маніпуляцій і забуття.

У Криму я побувала один раз. Тому неосягненного не змогла осягнути… Можливо, саме тому перша й друга частини роману мене захопили більше, бо я побачила Крим таким, яким його мало знала : багатонаціональним ,з непростим минулим: депортацією кримських татар, радянською колонізацією, пострадянським періодом нестабільності. Раз –по- раз шукала відповідь на запитання, які виникали, у Вікіпедії, в інших достовірних джерелах.

Третя частина –це події, які розгорталися паралельно із моїм життям, відомі мені, відновила їх у пам’яті , подивилася на деякі під іншим кутом зору, відчула біль народу і любов до землі, яка залишилась у людей по той бік Перекопу. Тепер уже і по той, і по цей…

Особисте тут майстерно переплітається з політичним. Читаєш і замислюєшся над тим, що означає бути українцем, що таке втрата і як з нею жити. Розумієш стан душі тих людей, яких зламали фізично, але духовно- ні! Впізнаєш тих, хто сидить однією дупою на двох стільцях: пристосуванців, колаборантів.

Звичайно, як вчитель –філолог, звертаю увагу на підтекст, надтекст роману, в першу чергу на проблему патріотичного виховання, НА ВЕЛИЧЕЗНУ РОЛЬ СІМ’Ї у вихованні любові до свого, рідного, українського: звичаїв, традицій, мови: «Це наша мова, чужі (вороги)не гідні нею розмовляти»,-говорить бабуся кримських татар.

На роль держави у врегулюванні мовного питання: «Ось чому нам усім треба було перейти на українську іще тоді…(1991-прим. моя). Щоб пізніше Росії, з її братською любов’ю, пронизаною насильством, не було підстав нас захищати. Але Крим не перейшов на українську. І тепер діється оце все. Оце все…»

Авторка не оминула увагою проблеми виховання патріотизму в дитячому садочку, школі. Читаючи, впізнавала нас, вчителів , схожих на екзальтовану Інну Іванівну, вчительку «велікого і могучєго, або ж на Олену Василівну, цікаву й залюблену в свою професію, рідну мову й народ.

«За Перекопом є земля» Анастасії Левкової-постмодерний роман .Як і годиться, тут є його інструменти: іронія, фрагментарність, інтертекстуальність, інтрига, але не задля гри як такої, а щоб глибше осмислити національну трагедію та особистий досвід українців в умовах війни з Росією, бо важливо, щоби проукраїнський погляд на події в Криму був доступний не лише вузькому колу інтелектуалів.

Отже, роман Анастасії Левкової «За Перекопом є земля» — це крик душі, що пробуджує. Це книга, яка болить, але водночас лікує. Вона вчить не з підручника, а через серце. Вона каже: бути українцем — це не просто мова в анкеті, це вибір щодня. Вона показує, що справжній патріотизм — не в пафосних словах, а в тому, як ти стоїш за своє, коли все навколо валиться. Герої роману нагадують: історія — це не щось далеке. Вона — в тобі. У твоїй сім’ї, у твоєму місті, у твоїй хустці, що пахне мамою. Герої роману навчають цінувати правду, навіть коли вона болюча. Бо правда — це те, що робить тебе сильним. Це книга для тих, хто сумнівається, хто шукає, хто не хоче мовчати. Вона дає відчуття, що навіть якщо за Перекопом — окупована земля, у серці завжди є Україна.

Війна. Четвер. А на даху Менори люди. Чекають на появу ІздрикА

(Спроба «пофанфічити» у стилі Сосюри)

«Здрастуйте . Мене звати Іздрик. Війна. Четвер. Єврейський центр «Мінора» . І вечір української поезії на даху величної будівлі. І сотні «шизофреніків» прийшли слухати Іздрика». Так розпочав свій виступ Юрій Іздрик- епатажний поет –постмодерніст, прозаїк, есеїст, літератор, художник, музикант, автор концептуального журнального проекту «Четвер». Він зупинився перед глядачем. Зупинився і оголився. Оголився думками, словами, які влилися в поетичні рядки:
І коли вже довкола пахне війною
І вже розгораються перші битви
Говори зі мною
Говори зі мною
бо словом також
можна любити.
Авдиторія була дуже строкатою за віком, родом занять, літературними уподобаннями, та всіх об’єднали Її Величність- Поезія, Його Величність- Слово

Дніпропетровський національний театр

імені Тараса Шевченка

Мюзикл "Мільйон червоних троянд"

ДНІ МОГО INTERMEZZO
Так протікали дні мого intermezzо. Серед людей .Серед міського шуму .У мусейонах (храмах) Евтерпи й Мельпомени.
Благословенна я була мистецтвом Дніпровського національного театру імені Т. Шевченка. Мюзикл "Мільйон червоних троянд" — захоплююча подорож у храм театру , у світ кохання, мистецтва й культурних зіткнень. В основі подорожі - реальна історія романтичного зв'язку між видатним грузинським художником Ніко Піросмані й талановитою французькою танцюристкою та актрисою Маргаритою де Севр. Їхнє кохання розцвітало на фоні живописного Тифлісу 1905 року.
Вистава вражає своєю магією від перших нот. Мелодії та тексти пісень емоційно насичені, проникають до серця глядача, розкриваючи всю глибину почуттів героїв. Музика переносить нас у час і простір, дозволяючи відчути атмосферу культурного розквіту Тифлісу та Парижа початку XX століття.
Головні герої, Ніко та Маргарита, вся акторська трупа мають неймовірну внутрішню красу, що робить виставу захоплюючою. Оркестр, танці, пісні, музика , постійний контакт акторів із залом, режисерське рішення та сценічне оформлення мюзиклу вражають своєю ретельністю та красою. Відтворення малюнків Піросмані на сцені, атмосфера тифлиських вуличок- це так романтично!
Узагалі, "Мільйон червоних троянд" — це мюзикл, який залишає незабутні враження. Він здатний розчулити, зворушити, він надихає, спонукає бути красивими й дарувати світові красу.
Якщо у храмі Мельпомени пригощали гостей глибокими, відвертими переживаннями, то на святі вільної поезії у храмі Евтерпи -гострим, винахідливим інтелектом. Це були другі в цьому сезоні вільні читання "Поезії Поезії". Незважаючи на те що хмарилось, дощ таки не осмілився прийти, та завітала на площу біля історичного музею Д. Яворницького , під розлогий дуб, творча , харизматична молодь Дніпра. Зустріч була присвячена поету Розстріляного Відродження Марку Йогансену. А потім –обговорення почутого й побаченого, народження нових замислів, планів…
«Ось так з-під старої сторінки життя визирала нова і чиста… Сталося маленьке чудо.» І в цьому ваша заслуга, мої діти й онуки.
А також ваша, зелені ниви із атласним переливом ;і ваша, шовкові трави ; і ваша, пишні фазане й фазанихо, що купалися у цих травах; і ваша, яри та пагорби, прикрашені білими кулями квітучого глоду. Все це мелькало за вікном потягу, налаштовувало на філософські роздуми.
Та робочі будні знову простягли до мене свою залізну руку, і я покірливо дала себе забрати. І поки залізо тряслось та лящало, я ще раз, востаннє, вбирала у себе спокій рівнини, синю дрімоту просторів, красу побаченого та почутого.

                                                                  28.04.2024

Дніпровський академічний театр драми і комедії
Леся Українка. "Лісова пісня"
                                                               20.01.2024

Дніпровський академічний театр драми і комедії

Леся Українка. "Кассандра"

11.06.2023

«Над всіх старших найстарша Правда…»

Історія про всім відому Еллінсько-Троянську війну очима провидиці Кассандри.Рокована історія пророка, що не потрібен власному народу. Історія народу, що не бажає чути правду.Хто винен у кривавій війні? Чому люди легше сприймають брехню пропаганди ніж правду? Чи може любов завдавати стільки болю?Що є доля? Чи можливо її подолати?Питання, на які шукає відповідь кожен українець зараз і на які відповіла Леся Українка сто років тому.

СОЛЬНИЙ КОНЦЕРТ ЗАСЛУЖЕНОГО АРТИСТА УКРАЇНИ

ПЕТРА ЧОРНОГО

07.06.23

РОДИНОЮ-СЛІДАМИ ІСТОРІЇ

Національний дендропарк "Софіївка" у місті Умані.

Це окраса міста, національний скарб України, шедевр паркового мистецтва.

Музей трипільської культури у селі Легедезине Черкаської області.

Нашим Провідником у часи Трипілля став Владислав Чабанюк – директор ДІКЗ «Трипільська культура» . Це була неймовірно цікава екскурсія. Коли людина живе своєю справою, знає про таємниці кожного експонату, історія в музеї “оживає”. І ти вже бачиш не просто частини посуду, знаряддя праці, фрагменти хатини, а цілий світ за ними.

ДУМА НЕСКОРЕНОГО СЕРЦЯ

Есей , навіяний відпочинком біля моря

От і настав час нам зустрітися, поговорити начистоту, порозумітися. Сьогодні ми тільки вдвох, тільки Ти ...і ...Я.Що було між нами?Були тремтливі несміливі обійми, брижі,а інколи- легке і ніжне хвилювання,тремтіння від цнотливиї взаємних дотиків; траплялась пришвидшена і така приємна, гармонійна пульсація наших сердець!
Та все ж найчастіше тебе штормило, і тоді я, Та, що зовсім не вміє плавати, беззахисна перед твоєю силою, вилітала за борт прямо на величезні хвилі, а вони спішили прикрити мене собою від твого нестримного гніву. Важелезні, вони накочувались на мене одна за одною. І не було мені за що вчепитись, щоб втриматись на ногах! Та з часом я навчилась передбачати твої удари , пом'якшувати їх, і перед черговим накочуванням гребеню вмить поверталась до нього спиною...
А вчора ( чи було це помічено тобою?), коли мені вкотре довелось ставати
на прю, я не втрималась на ногах і... впала ! Та твій задоволений вираз обличчя встигла помітити! Зловтіхи там не було, ні, у цьому впевнена, але ж оця твоя тонка вуалинка задоволення..!
Бути переможеною мені аж ніяк не хотілось. І , як вже багато разів траплялось, знову вперто чіпляюсь руками за твої сильні хвилі, колю коліна до крові камінцями та черепашками .
А коли підводжусь, збита твоїми безжальними ударами, падаю і знову встаю,то вже вкотре відчуваю знайомі емоції , коли ноги торкаються твердині..Слухай, друже, я ж не прошу у тебе повного штилю, але, можливо, вже досить із мене штормів? Можливо, вже тобі стало зрозуміло: мене можна знищити, але перемогти - ні. Запам'ятай: я створена не для того, щоб терпіти поразки.І стала такою завдяки тобі, моє житейське море...
27.06.2020
О.Криворотенко

На виставці картин Івана Марчука

Кінець червня 2020 року. Колосяться і наливаються силою поля. Квітують маки. А я із сином- на виставку картин Івана Марчука, українського живописця, народного художника України, лауреата Національної премії України ім. Шевченка. Іще він-Почесний громадянин Тернополя і Києва, Канева. 2007 року потрапив до рейтингу 100 геніїв сучасності.А потім ,за традицією, львівська кав'ярня ,відпочинок у яхт-клубі "Січ"...

У Дніпровському театрі опери та балету

Балет "Ромео і Джульєтта"

14.02.2020

Львівська національна опера

Коли цвіте папороть
Феєрія на 2 дії (фольк-опера-балет)
Музика Євгена Станковича
Лібрето Олександра Стельмашенка За участю солістів опери, хору, балету та симфонічного оркестру
22.06.2019
“Театр!.. Чи любите ви театр, як я люблю його, тобто всіма силами душі вашої, з усім ентузіазмом, з усім несамовитістю, до якого тільки здатна палка молодість, жадібна й жагуча до вражень витонченого? Або, краще сказати, чи можете ви не любити театр найбільше на світі, крім блага й істини?!"
Уперше це жагуче визнання в любові до театру пролунало зі сторінок статті В. Г. Бєлінського. Слова критика процитував у своїй п’єсі драматург Олександр Мойсейович Володин, і вони запам’яталися мільйонам глядачів, коли цей монолог схвильовано й натхненно вимовила зі сцени й екрана молода Тетяна Доронина. ..
І я освідчуюсь в любові тим ,хто творить прекрасне...
Це було божественно!
Ось як передає враження від вистави Валентина Миколаївна Тименко:
"Львівський театр опери і балету урочисто і святково зустрів нас.
Ви бачили, як цвіте папороть? Вона розцвітає у наших серцях і душах... Це мить кохання.Волхви повертаються, щоб вкотре нагадати нам історію нашого Роду. Могутній хід безстрашних!Загадкова містерія стає зрозумілою, адже слух вловлює знайомі мелодії. Пам'ятаєте: "є у нас дума...українська вона...", "за тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче". Зором осягаєш усю глибину дійства. Валькірії забирають загиблих воїнів; відчуваєш готовність боронити власний вибір, волю, незалежність (шини, бруківка); захистити майбутнє - родину, Рід, Україну!Історичне минуле, сучасне і майбутнє ми осягнули!
Дякую тобі, Доле! Це було неймовірно!
Друзі! Відчуйте атмосферу дійства, бодай у відеозаписах.
Із повагою до всіх, бо ми єдині, і до кожного, бо ВИ - особистості!"